Для мешканців Зеленобалківської сільради  День 8 –го Березня - це не тільки свято жінок, але це ще й великий День Визво­лення населених пунктів Зеленобалківської сільради від німецько-фашистських загарбників. Жителі села Зелена Балка пишаються Меморіалом загиб­лим воїнам в роки Великої Вітчизняної війни, який був збудований до 45 річниці Великої Перемоги, в 1989 році.  На плитах меморіалу викарбовано 138 прізвищ наших односель­чан, які не повернулися з поля битви, прізвища 119 воїнів-визволителів, що загинули, захищаючи наші домівки.

  Ми пишаємося своїми ветеранами-односельчанами, які захищали Батьківщину на різних фронтах війни. Багато з них полягли на полі бою, про загибель деяких нічого не відомо, а інші повернулися до дому і ще довго проживали поряд. Бойовими орденами в роки війни були також нагороджені : Алексєєв В.І. - орден бойового Червоного Прапора, Шкурко Дмитро - орден Червоної Зірки,  Дахненко Є.Й - орден Червоної Зірки, Бондаренко Л.П. - орден Червоної Зірки. Медалями "За  відвагу" були нагороджені: Коваленко В.Є., Стєпной І.Д, Дахненко Є.Й. , Кликовка К.П., Кириченко С.П., Бершацький М., Сінчевський М., Кондратенко М.П. , Матвієнко М.Г. та ін.

  На фото 1980-х років, бачимо урочистий мітинг до Свята Перемоги, біля братської могили загиблих воїнів, яку було облаштовано в с. Зелена балка в 1960-1980-х рр. Приємно дивитися на велику кількість ветеранів, які проживали в ті часи в селі. Зараз все рідшають їхні ряди . Немає серед нас тих, хто повернувся із поля бою і прожив ще довго після війни. Це - Бондаренко Любов Прокопівна, Кривич Федір Никифорович, Кликовка Іван Костянтинович, Лановий Іван Дем’янович, Кондратенко Іван Миронович, Шкурко Іван Григорович, Дробот Віра Дорофіївна, Мілінчук Хома Никонович, Мільченко Яків Семенович та ін.

      Різні історичні джерела: свідчення, листи, спогади, фотодокументи, матеріали Широківського районного та Криворізького міського краєзнавчих музеїв, дають можливість дослідити біографічні відомості про мешканців і уродженців с. Зелена Балка та інших сіл Зеленобалківської сільради, які воювали на різних фронтах Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)

      На фронтах Великої Вітчизняної війни воював   також Дахненко Євстафій Йосипович (1914-1975). Він народився 21 січня 1914 року в с. Тихий Приют (с. Зелена Балка, Широківського району, Дніпропетровської обл..) в селянській родині, освіту мав середню. З 1930 року по листопад 1940 року – курсант полкової школи 31 автополку Одеського воєнного округу в м .Миколаєві. До жовтня 1941 року займав посаду заступника командира з політичної частини 21 –го танкового полку 11-ї танкової дивізії Одеського воєнного округу в м. Кишинів. З 1942 року займав посаду заступника командира з політичної частини 5-го учбового полку Південно-Західного фронту. З 1943-го року на посаді комсорга батальйону 56-ї мотострілкової бригади 23-го танкового корпусу. В 1943-1944 рр перебував на посаді парторга даного батальйону. В 1943 році нагороджений Орденом Червоної Зірки, двома медалями „За відвагу”. За виконання бойових завдань в боротьбі з німецькими окупантами в 1945 році був нагороджений медаллю „За Перемогу”. В 1944-1945 рр. займав посаду заступника командира батальйону по політичній частині 56-ї мотострілкової бригади 23-го танкового корпусу Третього Українського фронту. У лютому-березні 1944 року під час Криворізько-Нікопольської наступальної операції у складі військ Третього Українського фронту брав участь у звільненні м. Кривого Рогу та рідного села Зелена Балка. За спогадами ветерана, на підступах до Зеленої Балки  командування підрозділу повернуло його в м. Кривий Ріг, щоб не загинути йому на порозі рідного дому. Євстафій Йосипович пройшов фронт на землях Румунії, Чехословаччини, мав одне опарення, дві контузії, демобілізований інвалідом ІІ-ї групи. Мав звання старший лейтенант запасу, нагороджений рядом орденів та медалей СРСР.

        Бондаренко Любов Прокопівна (1920-2005), народилася 25 грудня 1920 року в селянській родині в с. Зелена Балка. Після закінчення семи класів Зеленобалківської школи вступила до Криворізького медичного технікуму за фахом „фельдшер”. Після закінчення технікуму в 1939 р. була направлена на роботу в Томаківський район Дніпропетровської обл. В червні 1941 року була призвана до лав Збройних Сил СРСР як медпрацівник, який є військовозобов’язаним, на перепідготовку в Криворізьку танкову дивізію, де і зустріла початок Великої Вітчизняної війни. Військова частина, в якій проходила перепідготовку Любов Прокопівна, була піднята по тривозі. Особистий склад завантажено по ешелонах і направлено в Київ, для прийняття участі в обороні столиці від фашистів. Так як сили були не рівні, частина потрапила в оточення, а потім в полон. Вдалося здійснити побіг з полону і повернутися додому. Деякий час проживала на окупованій території, а після звільнення Зеленої Балки, в березні 1944 року, знову була призвана в армію. Проходила службу в 2-му Українському фронті під командуванням маршала Малиновського. На фронті служила в медсанбаті медсестрою. Виносила з поля бою ранених солдатів. Врятувала життя навіть двом своїм односельчанам. Під час одного бою була тяжко поранена. Після цього, довгий час лікувалася в шпиталі в Харкові. Поранення було дуже тяжке, навіть була загроза ампутації ноги, але все обійшлося добре. За заслуги перед батьківщиною ветеран війни Бондаренко Л.П. нагороджена орденами та медалями. Ще під час бойових дій була удостоєна Ордена „Червоної Зірки”, але через поранення отримати нагороду так і не змогла. Мала ряд ювілейних нагород незалежної України та Орден Великої Вітчизняної війни.

  У селі Макарівка (Зеленобалківська сільська рада)  проживає ветеран війни Іванова Килина Семенівна, яка народилася в 1924 р. Килина Семенівна згадує, що в родині було шестеро дітей, так що розкошувати не прийшлося. Напередодні війни, в 16 років, пішла працювати дояркою і працювала до березня 1943 року. В березні 1943 р. її та подругу, Ляшенко Марію Іванівну, забрали в армію на боротьбу з ворогом.  Спочатку копали окопи в с. Рахманово та у м.Кривому Розі. Були в цей час і напади німецької авіації. 4 березня 1943 р. разом із загоном отримали завдання доставити боєприпаси до с. Казанки. Як пригадує ветеран: „Разом з іншими несла міни, йдучи пішки, з с. Зелений Гай до с. Казанки. Міни несли в мішках. По 4 мішки спереду і по 4 ззаду. Дуже страшно було, боялася, щоб міни не зірвалися.” Трохи згодом Килина Семенівна працювала зв’язківцем в Криму, на озері Сиваш, охороняючи переправу. Як вона згадує, що сюди прибули зразу ж після великого бою з фашистами. На полі бою ще лежали побиті коні, мертві солдати. Пізніше здійснювала охорону мосту у Запоріжжі, працювали по дві години. Ветеран розповідає, що найстрашніше було вночі, особливо, коли обривався провід і вони самі його ремонтували. Одного разу вночі побігла ремонтувати обірваний провід і заплуталася в колючій проволоці. Спасибі, начальник батареї, почувши її плач, допоміг вибратися з такого полону. Один рік і три місяці була на війні Килина Семенівна. 450 страшних ночей стояла на варті, передаючи цінну інформацію про стан бойових дій. Після перемоги над фашистами повернулася в рідне село, вийшла заміж, виховала двох синів та працювала в колгоспі. За заслуги перед Батьківщиною нагороджена орденами та багатьма медалями.

   Мільченко Яків Семенович  (1924-2012). На початок війни йому виповнилося 19 років. Мешкав у селі Зелений Гай Криворізького району. Під час війни, в 1943 р., він разом із своїми друзями (25 чоловік) вийшли із села у напрямку Лозоватки, щоб поступити на фронт. Біля Долинської  їх застава наступ німецьких танків. Не маючи ні спорядження, ні навичок ведення бою, друзі почали просто тікати, переховуючись від снарядів. Від того часу всю зиму йшли бої, у яких Яків Семенович брав безпосередньо участь. Він був другим бійцем станкового кулемета, а коли було поранено першого, став на його місце. За кулеметом він провоював 5 днів біля села Мишоловка. На шостий день, 29 листопада, його було поранено у ліву руку. Спочатку бійця було доставлено в лікарню с. Карнаватка, згодом до шпитаталя в с. Шульговка Дніпропетровської обл. У 1944 р. його було переведено у госпіталь м. Верхньодніпровська. Після евакуації Верхньодніпровського госпіталя, потрапив у м. Тульчин на Вінниччині. 16 серпня 1944 р. Якова Семеновича було виписано зі шпиталя. Виходить, що майже рік він лікувався від тяжкого поранення. Після виписки, разом з іншими бійцями, вирушив до станції Котовськ. Як пригадував ветеран: „Скрізь були розбиті дороги, транспорт не ходив, тому доводилося весь час йти пішки”. У місті Рибниці воїна було зараховано до Третього Українського фронту, що на той час знаходився біля м. Ясси. У вересні 1944 року Другий ешелон Українського фронту розташовувався у лісі, біля Дністра. За словами ветерана: „Солдати жили тут в наметах, а разом з ними і я – ненавчений юнак”. Для навчання військовій справі молодого воїна відправили до Ташкента. Поблизу Ташкента, в м. Кіркі, тут курсант і продовжив навчання. Через надмірне заняття фізичними вправами в училищі у Якова Семеновича відкрилася рана і його було знову госпіталізовано у місто Термез. А в 17 березня 1945 р. його виписали з госпіталя. Після одужання йому пропонували роботу в органах внутрішніх справ, але він не погодився. Він поступає до Першого запасного Курганського полку в м. Караганді. Служив на вахті, охороняючи полонених німців. На службі у нього знов відкрилася рана. 25 квітня 1945 року був списаний з обліку та демобілізований. Яків Семенович нагороджений орденами та медалями за заслуги перед Батьківщиною.