Мирна праця наших односельців, як і всіх громадян СРСР, була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини 22 червня 1941 року. Розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка принесла багато лиха рідному краю. На початку війни у селі було організовано групу по боротьбі з німецькими парашутистами та диверсантами. Почалася мобілізація до лав Червоної Армії серед населення сіл сільської ради. На фронтах війни воювали 91 житель села, 37 із них загинули.
Села Зеленобалківської сільради були окуповані фашистами 28 липня 1941 року. Як свідчить жителька села Деменська Д.І., в ті дні в колгоспі йшли жнива і її мама, Дахненко Ганна Мусіївна, разом з іншими жінками жали на полі. Раптом почувся рев техніки, вони побачили, що на мотоциклах з заходу, прямо по дорозі вздовж поля, їдуть німці. Зупинившись, вони оточили наляканих жінок. Один із фашистів угледів на Дахненко Г.М гімнастерку, яку подарувала жінці сестра, яка працювала лікарем в медсанчастині в місті. Розлючений німець розпочав смикати її за гімнастерку і щось не зрозуміло кричати, він тицяв в неї дулом автомата. Всі страшенно злякалися. На щастя, одна із жінок-односельчанок, Дерхо Віра Іванівна, знала німецьку мову. Вона і врятувала ситуацію, пояснивши, що цю річ бідна жінка обміняла на продукти. Фашисти відпустили жінок та поїхали до села.
З цього часу розпочалося тяжке життя односельців під владою окупантів. За свідченнями очевидців, майже всі чоловіки пішли на фронт, а в селі залишилися жінки і діти. Вони самі обробляли землю, вели господарство, щоб вижити в цій війні. Окупанти колгоспне господарство не розформували, люди працювали як і раніше: сіяли та збирали зерно, займалися тваринництвом, виконували всі розпорядження німецької комендатури. Для управління селом німецька влада організувала комендатуру, яка розмістилася в будинку тодішньої школи (зараз це спортивний зал школи). Очолював її комендант Урбанський, він мав у своєму розпорядженні військовий підрозділ, який використовував для підтримки „дисципліни” серед місцевих мешканців. На деякий час припинилися заняття у семирічній школі, але через рік вони були відновлені.
Першими під час окупації постраждали члени комуністичної партії, комсомольці та ті, що чинили опір окупантам. Серед жителів села, яких стратили фашисти були: Шевченко Григорій, Кіріченко Василь, Кондратенко Петро Сидорович, Кондратенко Іван Пилипович, Кондратенко Петро Іванович. Страшним лихом для жителів села стало примусове вивезення на різноманітні роботи до Німеччини. Переважно до фашистського рабства забирали молодь – це юнаки і дівчата з 16 років, але траплялося, що і цілі сім’ї з маленьким дітьми, за наказом нових господарів, вирушали у страшне невідоме.
Так у різні міста Німеччини були вивезені родини Шіллєр Адама і Наталії (троє дітей), Дерхо Івана і Ганни (двоє дітей), Гук Готліпа (двоє дітей), Кондратенко (Гук) Варвара з трьома дітьми., Шинф Володимир з матір’ю та сестрою. Глушакової (Дерхо) Любові (двоє дітей). Як свідчать очевидці, всі ці родини були звезені фашистами до приміщення семирічної школи села Зелена Балка 1 грудня 1943 року. Тут, під стогін та сльози прощань з односельчанами і рідними, їх розсадили на підводи, запряжені кіньми. У супроводі озброєних німців родини доправили в м. Кривий Ріг, де на вокзалі посадили на товарняки та відправили до рабства. За свідченнями очевидців та архівних матеріалів родини Шіллер Адама (з дітьми Раїсою, Галиною, Іваном), Дерхо Івана (з дітьми Ольгою та Віктором), Глушкової (Дерхо) Любові (з дітьми Вільямом та Раїсою) були доправлені разом у м. Новгард, де працювали у різних місцях. Наприклад, Дерхо Іван Іванович з дружиною Ганною Іванівною та двома дітьми: Ольгою (1931 р.н.) та Віктором (1940 р.н.) потрапили до табору східних працівників в м. Новгард, де працювали чорноробочими на лісопильному заводі. За свідченням Дерхо В.І, родина спочатку жила в таборі, де було дуже голодно, а потім їх перевели в сільське господарство до господаря-баеура. На новому місці було трохи легше, господар з розумінням ставився до робітників. Було, що і поїсти, і одягнути. У баеура батько (Дерхо І.І.) возив на конях хліб і напої для господаря, а мати (Дерхо Г.І.) працювала свинаркою. Діти також були не без діла, пасли гусей та годували іншу птицю. Родину було звільнено військами Червоної Армії в кінці війни, 5 березня 1945 року, але до 25 жовтня 1945 р. вони залишалися на місці, бо працювали різноробочими при військовій частині Червоної Армії п/п 32575. Повернулися на Батьківщину 19 листопада 1945 р. живі і в повному складі.
Всього за роки війни на примусові роботи до Німеччини було вивезено 60 жителів сіл нашої сільради. Серед них: Дробот Іван Маркович, Дробот Володимир Маркович, Дробот Євдокія Марківна, Шкурко Лідія Іванівна, Кондратенко Василь Пилипович, Кондратенко Іван Миронович, Гальченко Віра і Микола, Гайдай Семен Герасимович, Орленко (Дробот) Віра Дорофіївна та ін. У Німеччині вони працювали на різних підприємствах, в сільському господарстві робітниками у поміщиків, прислугою та покоївками. Працювати заставляли навіть маленьких дітей. Багато з односельців через тяжку, виснажливу і часто шкідливу працю втрачали свої сили та здоров’я. Через страхіття німецьких концтаборів випало на дою пройти Дробот Вірі Дорофіївні. На щастя переважна більшість вище зазначених людей повернулася додому після звільнення їх Червоною Армією у 1945 році.
Через справжнє пекло страхіть війни пройшла наша односельчанка Орленко (Дробот) Віра Дорофіївна. Народилася 6 січня 1923 року в с.Тихий Приют (нині с.Зелена Балка) в селянській родині. У 1931 році пішла навчатися до Зеленобалківської семирічної школи. Після закінчення школи, в 1938 році, здала вступні іспити до Криворізького гірничого технікуму на машинобудівний факультет. Потім перевелася на геологічний факультет, але навчатися далі не схотіла. Приїхала в рідне село і працювала в колгоспі. На пропозицію голови колгоспу пішла навчатися в Школу колгоспної молоді, що у с.Велика Костромка на агронома. Після закінчення даної Школи, одержавши кваліфікацію молодшого агронома, працювала в рідному колгоспі.Мирну працю молодого спеціаліста перервала війна. Деякий час жила і працювала в окупованому фашистами селі. Але далі розпочалися тяжкі поневіряння. 19 листопада 1943 року жандармська поліція забрала Віру Дорофіївну в м. Кривий Ріг, де 3 доби вона пробула у в’язниці. Потім її перевели на 3 доби в м. Ігрень, звідки розпочалася відправка до Німеччини. В неволі, зразу потрапила до концтабору Бухенвальд. Одержала табірний номер 8286. Тут пробула 6 діб. Потім перевели в концтабір Равенсбрюк, де знаходилися тільки жінки і діти. Тут було дано табірний номер 23345. Працювала на фабриці по виготовленню посуду. Односельчанка пригадувала, що у таборі працювали день і ніч. Харчувалися водою, зафарбованою сушеними каштанами, хлібом із тирси, баландою. За будь-яку „провину” сильно били, цькували собаками. Віра Дорофіївна свідчила, що через горнила Равенсбрюка пройшло 132 тисячі жінок та дітей. З них більше 92 тисяч було знищено. Залишитися живим у фашистському таборі було великою мужністю. Потім було перебування у концтаборі Флюссенбург – табірний номер 52192. 19 квітня 1945 року Віру Дорофіївну разом з іншими в’язнями із табору Флюссенбург переправляють знову до концтабору Равенсбрюк. При переправі здійснила втечу з трьома жінками. Пробули в лісі 6 діб без харчів та води. Не могли знайти вихід із лісу, блукали, а в лісі була страшна трясовина. Згодом, 1 травня, знайшли вихід і потрапили до села. Знаючи трішки німецьку мову, просили в одного господаря їсти, але той нічого не дав. Пішли до іншого двору. Господарка, яка була вчителькою, дала хліба і сказала, щоб вони швидко поверталися до лісу, бо близько від цього села проходить військова дорога, яку потрібно переходити вночі. Такими поневіряннями дісталися до Чехії, яка на той час вже була визволена радянськими військами від німецьких загарбників. Звідси її, разом з пораненими, відправили на Батьківщину.
В мирний час, з 1945 по 1950 роки працювала в колгоспі агрономом. У 1950 році вийшла заміж, народила двох доньок. З 1959 по 1978 рік працювала бухгалтером в колгоспі „Заповіт Ілліча”. В 1978 році вийшла на пенсію. Закінчила свої спогади Віра Дорофіївна такими словами:” Фашистський концтабір смерті Равенсбрюк вже скінчив своє існування. Він загинув, щоб ніколи не відновитися знову. Десятки тисяч людських життів забрав цей табір, але мільйонам тих, хто вижив треба боротися за те, щоб ніколи, ні в якій країні не могло з’явитися все те страхіття, що таїлося за цим моторошним словом "Равенсбрюк". На місці концтабору зараз стоїть пам’ятник жертвам фашизму, який буде вічно нагадувати живим про тих, хто замучений, про тих, хто боровся і встояв, про тих, хто переміг смерть.”
Визволення сіл Зеленобалківської сільради проходило як складова частина широкомасштабної Нікопольсько-Криворізької визвольної операції, яку здійснювали війська 3-го Українського фронту під командуванням маршала Маліновського Р.Я. в січні – березні 1944 року. В наслідок цієї операції було визволено міста Нікополь, Кривий Ріг (23 лютого), сотні сіл Криворізького, Апостолівського, Широківського районів. Як свідчать очевидці, інтенсивних бойових дій під час війни та території нашого села не було. Але у березні 1944 року, під час визволення сіл нашої сільради, відбувалися бої з артилерійським обстрілом з боку фашистів. Ними були зруйновані ферми, забрано худобу, птицю, зруйновано олійницю і млин.
8 березня 1944 року с. Зелена Балка та інші села сільради були визволені бійцями Червоної Армії від фашистів. Активну участь у цьому брали бійці 260 –ї окремої мотострілецької розвідувальної роти під командування капітана Хлєбнікова Михайла Андрійовича. Під час мінометного вогню, який проводив ворог з с. Макарівки, командира роти капітана Хлєбнікова М.А було смертельно поранено. Його приютила і доглянула до смерті, в своєму домі, жителька нашого села Стрюк Тетяна Дем’янівна, яка проживала тоді по вул. Жовтневій. Померлого героя, вони разом з чоловіком, поховали на своєму городі, в окопі. Всі ці події стали відомими, дякуючи зусиллям групи учнів Зеленобалківської восьмирічної школи, яка під керівництвом вчителя Скорик Людмили Семенівни протягом 1967-1970 рр. проводила пошук та листування з родичами загиблих воїнів, які поховані в братській могилі с. Зелена Балка. За матеріалами, які зберігаються в школі досліджено, що учні розшукали родичів двох визволителів села: капітана Хлєбнікова М.А., та ст. сержанта Божко А.Ф., які загинули під час визволення с. Зелена Балка та були поховані спочатку місцевими жителями при своїх оселях. Дані матеріали дали можливість дізнатися про біографічні відомості визволителів та обставини їх загибелі. Наприклад, про Хлєбнікова М.А. розповідає у своєму листі його син Хлєбніков Володимир Михайлович, 1927 р.н. мешканець м. Красноярськ, що в Росії. На початку 70-х рр. в званні лейтенанта приїздив разом з сестрою та дружиною в с. Зелена Балка на могилу батька.
Зі свідчень Хлєбнікова В.М. стало відомо, що його батько Хлєбніков Михайло Андрійович, 1900 р.н, народився в Росії, до війни проживав в м. Красноярську, був одружений, мав двох дітей: Володимира та Лідію. Працював за спеціальністю машиніст паровоза. На весні 1943 р. був призваний в лави Червоної Армії, коли йому виповнилося 43 роки. А березні 1944 року був тяжко пораненій в живіт при визволенні с. Зелена Балка. Від тяжкого поранення помер. Похований в братській могилі с. Зелена Балка.
Матеріали свідчать про обставини загибелі Хлєбнікова М.А, це стало відомо з листа мешканки м. Кривого Рогу Стрюк Т.Д., яка під час війни мешкала в с. Зелена Балка по вул. Жовтневій. В своєму листі вона зазначає: « ...Було це 8 березня 1944 року о 10-й годині ранку, коли наші йшли на передову. Хлєбніков вийшов з дому, і направився йти через город, німці почали кидати міни з с. Макарівки. Він відразу ж повернувся в дім, тримаючись руками за живіт. Коли я запитала, що трапилося, він відповів, що його поранило осколком. Я відразу його помила, перев’язала живіт і поклала на ліжко. До нас приходили, щоб ми втікали з дому, але я не пішла, тому що поранений мене просив, щоб я не йшла, бо йому залишилося зовсім мало жити . Він попросив, щоб я взяла його документи і вислала їх його дружині та дітям, і описала, де і як він загинув. Жив він не довго, до 12 години ночі. І 9 березня, на другий день, ми з чоловіком поховали його у себе в окопі. А документи я відіслала його дружині, при ньому було посвідчення машиніста паровоза... 3 березня 1967 р.».
З матеріалів переписки учнів Зеленобалківської ВС за 1970 рік з родиною Божко А.Ф стали відомі нові факти про Хлєбнікова М.А., наприклад, те, що він мав звання капітана та був командиром роти, яка звільняла с. Зелена Балка від фашистів. Також ми дізнаємося про біографічні дані юного воїна- визволителя старшого сержанта Божко А.Ф. В листі брата зазначено, що Божко Олександр Федорович, 1921 р.н, народився поблизу м. Армавір, на Північному Кавказі, в робітничій родині. Мати Божко Єлизавета Денисівна, також у родині був брат і дві сестри. Закінчив 7 класів школи, в 1939 р. вступив до школи ФЗУ при заводі „Армаліт” м. Армавір. Закінчив школу ФЗУ в 1940 р. і працював слюсарем на заводі „Армаліт”. Потім вступив до Аероклубу і закінчив його. В травні 1942 року розпочав навчання м. Моздокі, в евакуйованому туди Єйському військово-морському авіаційному училищі. На фронті з 1943 р. Воював в сухопутних військах, був помічником командира взводу 260-ї окремої мотострілецької розвідувальної роти під командуванням капітана Хлебнікова М.А. мав звання старшого сержанта, нагороджений Орденом Червоної Зірки та медаллю „За відвагу” . Ст. сержант Божко А.Ф загинув у березні 1944 року при визволенні с. Зелена Балка. Був спочатку похований при садибі жителів села, а згодом його тіло перенесено до братської могили в с. Зелена Балка.
Разом с командиром при визволені села загинули ще 118 воїнів, яких пізніше було перепоховано в братській могилі. Зараз вони покояться під плитою Меморіалу загиблим воїнам в с. Зелена Балка.